Відкритий літературний конкурс для дітей «Я зміг» - чудова можливість продемонструвати літературні здібності. Скористалася цією можливістю Фролова Яна, учениця 9 УІФ класу, яка поділилася враженнями від краси українських Карпат, розповіла про подолання власного страху висоти в нарисі "Висота", який вона надіслала для участі у творчому змаганні.

Дипломи учасникам і переможцям конкурсу було вручено під час святкового фіналу Конкурсу  в рамках проведення ІІ Південного фестивалю книги та читання «Книжковий Миколай», який відбувся в ККЗ "Ювілейний" 17 грудня. 

Яна не вперше бере участь у літературних конкурсах, демонструючи вже власний стиль і зростаючу майстерність. Побажаємо Яні натхнення та подальших творчих успіхів!

Ми дивні люди… Такі рішучі й сильні глобально, адже підкорили течії найбурхливіших річок, взяли гору над атомами, злетіли в небо… Однак кожен із нас такий слабкий перед власними маленькими страхами! Хтось боїться темряви, хтось – машин, собак чи навіть метеликів, а одна моя подруга з острахом ставиться до каштанів. Ми таки дуже дивні люди…

Я спокійно їжджу в ліфті, лягаю спати з вимкненим світлом, не лякаюся, почувши за спиною гавкіт собаки, і не тікаю зі стежки, завбачивши ящірку чи жабеня. Найбільшим моїм страхом завжди була висота. Скільки себе пам’ятаю, друга сходинка драбини – це вже занадто. Якось я ледь не впала, підіймаючись до літака, – настільки злякалася. Навіть удома, коли виходжу на балкон, не дивлюся униз, бо це ж другий поверх! Так, я, мабуть, теж дивна людина…

Одного разу ми з батьками поїхали в Карпати. Навколо були неймовірні пейзажі: скільки бачило око – усе вкрите білим-білим снігом, а далі стіною стояли височенні темно-зелені смереки. Природа нагадувала мені стареньку чорно-білу листівку, яку в дитинстві мені показала бабуся. 

Тато запропонував поїхати підйомником, щоб побачити ще чарівніші краєвиди та навіть Говерлу.

Я довго вагалася, навіть плакала, але батько наполіг. Я їхала в хиткій кабінці, заплющивши очі… Раптом почула, як захоплено зойкнула поряд мама. Машинально мої повіки кліпнули, і я побачила те, що не зможу забути ніколи… Навколо була дивовижна краса! Мені здавалося, що ми знаходимося на вершині Всесвіту, де немає нічого, крім чистого срібла снігу та повітря. Наді мною пливло небо, таке яскраво-блакитне, наче виткане з шовку. Чи думала я тоді про страх? Чи відчувала, що знаходжуся на неймовірній висоті? Ні… Усередині мене відбувалося диво…

Лише з’їхавши донизу, я зрозуміла, що мій страх висоти минув, подоланий красою природи. Це було неймовірне відчуття, яке не переказати словами. Я була сповнена сили й наснаги, адже відтоді перестала боятися. Я посміхалася батькам і світові…

У кожної людини в житті має бути той момент, коли вона долає власні ланцюги, що заважають її душі злетіти. І всі на світі одного дня зрозуміють: треба вірити у свої сили, бо ми не дивні, ми – дивовижні!

Принаймні я тепер зі свого балкону можу не лише роздивлятися горизонт, а й пошукати, де ховається моя найкраща у світі кішка.

 

Фролова Яна, 9 УІФ клас