Урочисте нагородження переможців V відкритого літературного конкурсу для дітей та молоді у жанрі фентезі та фантастики "ФантФест" відбулося  2 квітня у Херсонській обласній бібліотеці для дітей ім. Дніпрової Чайки.


Учасниками літературного змагання стали представники не тільки Херсонської області, а й Харкова, Кропивницького, Тернополя, Києва, Шацька Волинської області.

Тому нагорода Шеховцової Анастасії, учениці 8 ІНФ класу, яка перемогла в номінації "Яскрава образність твору" з оповіданням "Кольори веселки" – це дуже вагома сходинка до її яскравого письменницького майбутнього.

Докладніше про урочистості та нагородження – тут

Про урочистий фінал конкурсу – тут


Прочитати твори конкурсантів можна тут



 
Заплющте очі.
Що ви бачите? Темрява, пустота та й годі.
Відкрийте їх.

У ту саму мить для вас відкривається цілий світ, повний кольорів та світла. Скільки дивовижного ви зможете побачити! Гори, ріки, водоспади, маленькі будиночки та великі споруди. Але найголовніше ви маєте змогу дивитися на небо, сонце та на людей.

А тепер уяви, що ця моторошна темрява переслідує тебе завжди та всюди. Коли думаєш про це, кров холоне в жилах. Таких людей звуть “сліпими”, а кольори, що наповнюють кожен наш день, для них просто слова.
…………

- Але ж, мамо! Я НЕ ХОЧУ СПАТИ ЗАРАЗ! Прочитай мені ту книгу, що мені до вподоби!
- Але ж Лінн, сонечко, але єдина казка, яку ми перечитуємо кожен вечір! Може, спробуємо ту, що я придбала на минулому тижні? - відповіла Клара, її мати.
- Ні! Я хочу про веселку та магію!
- …Гаразд, але потім ти лягаєш спати і крапка.
- Ну дооообре. - Ліннет  ще не хотіла спати, але якщо це заради книги, жертва була того варта.
Вона зручно вмостилася в ліжку, вкрилася теплою ковдрою і приготувалася поринути в магічний світ, повний чудес та світла.
………
-    Не бійся, - мовив Чаклун, - я візьму тебе в країну, де страх невідомий, а земля вкрита різнокольоровими квітами.
Маленька Принцеса підвелася, витерла сльози та посміхнулась.
Добродій взяв її за руку і стримав свою обіцянку.
“Цей світ жорстокий та повний несправедливості, але кожен з нас заслуговує на здійснення своїх бажань”.
………..
Клара дочитала останню сторінку книги і подивилася на доньку, яка тихо лежала із заплющеними очами.
-    Задрімала, напевно, - подумала Мати, але як тільки вона закрила книгу та підвелась, маленька рука схопила її спідницю.
“Мамо, але чи здійсниться…моє бажання? Чи відкриються моїм очам барви цього світу?”
Повернути зір сліпому- неможливо.
Але чи знає про це 5-річна дівчинка? Так, вона знала. Минулого візиту до лікаря вона випадково почула їх розмову:
“Нам шкода, але нема такої операції з відновлення зору. Ви повинні розуміти, що ми не чарівники, і цим все сказано”.

Ці слова повторювалися в її голові постійно. Неможливо. Вона ніколи не зможе дізнатися як виглядають речі, до яких вона доторкається, побачити небо, сонце, воду в річках або озерах… Це неможливо. Ліннет ніколи не дізнається, що таке кольори або веселка, а моторошна темрява навіки буде її єдиним супутником. Чому, за що її так покарали?! Дівчинка не хотіла приймати правду. Таку правду. Увесь біль, який вона відчувала, виливався в  сльозах. Гарячих, що котилися по її щоках. Цей світ великий, неосяжний, прекрасний, кольоровий… Такі думки робили їй гірше, але це правда, яку вона ніколи не побачить.

-    Лінн, люба, мені шкода, так шкода…, - мати з очима, що були повні сліз, міцно обійняла її. - Вибач…
Через деякий час плач дитини припинився, вона заснула.
“Ох, сонечко, якби ж існували чарівники..”- промовила Клара і невелика сумна посмішка з’явилася на її ще молодому, гарному обличчі.
.……………

”Який приємний голос…Кому він належить?”- Лінн підвелася і пішла до джерела звуку.


Подивися на небо – побачиш зірки,
Могутнього Місяця дітки вони,
А їх не злічити, як ліхтарі,
Вони вкажуть вірну дорогу тобі.
Чи чуєш ти дзвін?
То їх лункий сміх,
Як би ж я до них потрапити зміг…
Не знав би я зла, не знав би я горя,
І вибрався б я із отрутного моря,
Що в себе вбрало всі страхи мої…
Догори заберіть мене, зірочки…

Їй здалося, що чим ближче голос ставав, тим тепліше їй ставало на душі. Таке приємне відчуття… Ніби всі страхи та тягарі зникають, а приємна мелодія розноситься навколо тебе.

Раптом відбулося те, чого дівчинка не могла очікувати зовсім. Вона побачила маленьку пляму чогось сліпучого, чогось яскравого… Лінн підходила ближче, ближче, ближче, і кожен раз, промінчик збільшувався і ріс. Вона ніколи не бачила нічого, окрім темряви, а це було щось нове, щось вабливе…

Несподівано промінь став занадто яскравим, тому Ліннет заплющила очі… Наступну мить вона ніколи не забуде… Вона бачила. ВОНА БАЧИЛА! Її очам відкрився вигляд на прекрасну долину, повну речей та істот, яких вона навіть уявити не могла! А кольори… Вона могла дивитися на них та милуватися годинами… Але хоч вона і знала назви, який з них яких сказати не могла.

- Вітаю, юна леді, - незнайомець у довгому вишуканому світлому вбранні підійшов до неї, - Я Ліндель, тутешній чарівник і лікар.
- Доброго дня, пане, а що це за місце?
- Країна заповітних бажань або місце, де все можливо. Усе, що тебе оточує, створено з найдивніших та найпрекрасніших думок і мрій людей.
- Але, перепрошую, як тут опинилася Я?
- Ну, пояснити це легко, бо кожен відвідувач мав мрію. Таку, що здійснити неможливо. А ти, напевно, Ліннет, чи не так?
- Так, це я! Ви не могли б розповісти більше про цю крану ? І що це за дивні тварини?
- Це фантасти, вони отримали те, що хотіли, але заплатили певну ціну за це.
- …Зрозуміло. А це що? - Вони йшли через магічний ліс, наповнений тим, що навіть найбільшому фантазеру уявити буде дуже складно.
- Кристали мрій. Доки вони сяють, існує ця країна.
- А поки люди мріють сяють ці кристали?
- Так, - відповів Ліндель, подивився їй в очі та посміхнувся. - Але.. Як довго ти збираєшся тут знаходитися, люба?


Лінн застигла на місці. Голос чарівника, що був таким лагідним, приємним і таким заспокоюючим, став холодним і моторошним, а очі, наповнені теплом хвилину тому, стали скляними. У цю мить вона згадала все. Казку, сльози, лікарі, недосяжні мрії та.. Маму. Як вона могла забути!?

- Скільки ще я можу знаходитися тут?
- Залежить від тебе, - його постать все більше нагадувала одну із цих магічних істот, світле волосся побіліло, а очі стали більшими. - Ти можеш піти, а можеш залишитися, але за певну плату, звичайно.
- За певну плату… Яку саме?
- Ну, по-перше, ти почнеш перетворюватися на фантаста і станеш одним із мешканців цієї країни. А по-друге, ти не прокинешся в тому світі. 

Вона не могла залишитися. Через що пройшла та пройде її мати? Як тяжко їй було? Але…Бачити – це її мрія, яку вважали неможливою, і тут вона отримує все, що хотіла, але може втратити в той же час.

- Ти не маєш багато часу, адже трансформація у фантаста почнеться через годину, - нагадав Ліндель, - Тому вирішуй швидше.
- Я… Я піду додому.Він посміхнувся і подивився на небо
- Так просто? Адже ти втратиш все, ти не будеш жалкувати?
- Ні, бо я не втрачу все, адже моя мати завжди була зі мною і підтримувала мене! - сльози котилися по її щокам і, падаючи на землю, перетворювалися у кристально чисті самоцвіти, що світилися яскравіше, ніж деякі в лісі.

Рослини, які оточували її, почали розквітати та сяяти, а одна з них, розкрилася на місці, де впала її сльоза, і була ця квітка найчарівнішою з усіх. Чарівник зірвав її, посміхнувся та промовив:
-    Здається, тобі не потрібно нічого втрачати.

Ліндель дав рослину дівчинці, обійняв її та промовив останні, прощальні слова:
-    Іди, бо на тебе вже чекають….
Темрява… Невже знову, як вона розплющить очі, це буде єдиним, що вона бачитиме? Як боляче розуміти, що ти не побачиш знов ці кольори, рослини, істот, чисте блакитне небо….
- Сонечко, прокидайся! - Лагідний голос її матері заспокоював, тому вона вирішила розплющити очі та… - Я піду за покупками, люба, ти не хотіла б нічого?

- Я бачу… Мамо, я бачу!

Вона кинулась обійняти її, а сльози знов наповнювали її очі, але тепер це були сльози щастя.
А за вікном чисте блакитне небо прикрашала веселка.